«Приховані емоції вбивають…»
І це не метафора. Це діагноз. Ви коли-небудь відчували цей «клубок» у горлі? Не від застуди, ні. Від слів, які ви проковтнули. Від сліз, які вчасно не витерли, а просто заштовхали десь глибоко всередину, «на потім». Бо зараз не час, бо люди дивляться, бо треба бути сильним.
Ми звикли носити бронежилети зі спокою. Особливо ми, тут, у нашому місті, де звикли «тримати фасон». На людях — все добре, родина, робота, «як у людей». А всередині — випалена земля. Але куди нам дівати те, що кипить під цим спокоєм?
Між сповіддю та кушеткою
Зазвичай у нас є два шляхи, про які всі говорять.
Перший — це церква. Це важливо для душі, але давайте чесно: туди ми часто йдемо вже з почуттям провини. Ми йдемо каятися, просити пробачення, схиляти голову. Там панує тиша і благоговіння, але чи завжди там можна просто розридатися від болю, не відчуваючи, що ти порушуєш спокій? Там ми сповідаємо гріхи, але не завжди можемо викричати свій біль чи злість.
Другий шлях — психологи. Це правильно, це здорово, але… Як же важко іноді зробити цей крок. У нас досі існує стереотип: «Я ж не хворий», «Це дорого», «А що люди скажуть?». Ми знаходимо тисячу причин, щоб не йти, і продовжуємо терпіти.
Коли тіло починає кричати
І що відбувається далі? Емоції — це енергія. Якщо їй не дати вихід, вона нікуди не зникає. Вона застрягає у м’язах, перетворюється на безсоння, головний біль, вічну втому або тиск, що стрибає без причини. Психосоматика — це не міф, це спосіб нашого тіла сказати: «Гей, я більше не можу це тримати! Випусти це!».
Нам життєво необхідно давати вихід тому, що всередені – плакати. Треба плакати! Нам треба проживати емоції. Але де? Вдома у подушку — самотньо. На вулиці — соромно. На роботі — непрофесійно.
Темрява, яка лікує
Але є одне місце. Унікальне місце, де плакати не просто можна — там це нормально. У Дрогобичі є таке місце – театр.
Коли гасне світло в залі глядачів, відбувається магія. Ти стаєш невидимим. Ніхто не дивиться на тебе — всі дивляться на сцену. Ти сидиш у темряві, в безпеці, серед інших людей, але наодинці зі своїми почуттями.
На сцені герої проживають драми, кохання, втрати. І дивлячись на них, ти раптом відчуваєш, як твій власний захисний панцир тріскає. Ти плачеш не над тим, що перд тобою — ти плачеш над собою. Через історію на сцені виходить твій власний, невиплаканий біль.
Це називається катарсис — очищення через співпереживання. Без свідків, які будуть питати «що сталося?». Без косих поглядів. Без осуду.
У театрі ти можеш бути справжнім. Ти можеш зняти маску «успішної та сильної людини» і просто бути живою душею. Ти виходиш із зали не розбитим, а оновленим. Легким. Ніби скинув із плечей важкий рюкзак, який носив роками.
Важлива розмова, від якої не втекти
Не чекайте, поки тіло змусить вас зупинитися хворобою. Зробіть це для себе зараз. Прийдіть за емоціями, прийдіть за полегшенням.
Вже зовсім скоро на вас чекає важлива розмова.
Розмова, від якої вам нікуди не дітись.
Розмова про саме життя.
Розмова з тим, хто дозволить вам зняти маску, бути собою та вийти очищеним, щоб мати сили жити далі.
Я запрошую у цей безпечний простір для ваших почуттів. Приходьте не просто дивитися — приходьте відчувати і зцілюватися.
Коли: 16 грудня (вівторок), 2025 року.
Час: 18:00
Де: Театр ім. Юрія Дрогобича
З повагою,
Денис УВАРОВ.